облако тэгов
В черновом варианте 1934 г. радиомобиль едет фашистской Германией, в журнальном 1941 г. (т. е. после подписания с Германией Пакта о ненападении (Молотова — Риббентропа) — Иберией (судя по всему — Испанией , в кот. господствует фашистский режим генерала Франко).
Ещё предстоит изучить разницу между вариантами 34 г., 41 г. и 59 г.
10.04.1934 р. Владко писав у звіті юним читачам: поїду таємничим радіомобілем фашистською Німеччиною. Робоча назва роману була "Радіомобіль №1"
1941 г. Марсель/Франция ... 1959 г. Веракрус /Мексика
Иберия. Страна в которой правит бал великий «каудильо» (это звание такое). Гениальный ученый чьи изобретения опережают время, этакий «капитан Немо» наших дней, с помощью своего суперавтомобиля «Люцифер» бросает вызов фашистской диктатуре. Сможет ли гордыня победить систему?
© peresmeshnik_77
Примечание:
Первый вариант романа, в сокращенном виде, был опубликован в журнале «Пионерия» в 1941 году №№ 1-6. Полный вариант должен был выйти в издательстве «Дитвидав», но оригинал текста погиб во время войны в одной из типографий Одессы.
В 1957-58 годах Владимир Владко восстанавливает текст, значительно переработав его. В 1957 году отрывок из романа под названием «Перша поява «Люцифера»» был напечатан в газете «Київський комсомолець». И только в 1959-м полный текст (на украинском языке) был напечатан в киевском издательстве «Молодь».
Журнальная публикация:
* Сивий капітан. Роман / В. Владко; Илл. М. Штаєрмана // Піонерія. – 1941. – № 1. – С. 16-27; № 2. – С. 21-30; № 3. – С. 25-35; № 4. – С. 10-21; № 5. – С. 18-24; № 6. – С. 17-28. (Незаконченная публикация. Седьмой номер журнала не вышел из-за начавшейся войны).
Критика
* Рецензия на книгу Владко, В. М. «Сивий капітан». [Роман. Киев. Молодь. 1959]: Бердник, О. «Литература дерзкой мечты» [Рецензия] // Правда Украины. – 1960. – 12 февраля.
***
Піонерія. – 1941. – № 1.
Пролог.
Швидкий поїзд Торенсія-Корсехона-Марсель мчав на повний хід. З важким гуркотом він пролітав над стрілками і перехрестями рейок. Будинки маленьких станцій ледве встигали блимнути зеленими й червовими вогниками — і зразу по тому зникали знов у нічній темряві. А поїзд мчав далі й далі, не спиняючись, залишаючи за собою довгий золотий хвіст з рухливих неспокійних іскор. Вони згасали не зразу, а довго ще крутилися в повітрі і лише потім повільно опускались на темну землю, мов малесенькі яскраві зірочки.
В купе одного з вагонів сиділо всього три чоловіки. Кругленький вусатий іберієць з великим животом і червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлі сторінки вечірньої газети, позіхнув і ще раз поглянув на своїх сусідів. Невисокий стрункий юнак, що сидів проти нього, задумливо дивився у вікно. Час від часу, коли за темним вікном пролітали вогники сигнальних ліхтарів, юнак придивлявся уважніше і мружив потім очі. Розгорнута книжка лежала на його колінах. Другий сусід, худорлявий чоловік у широкому пальто, сидів віддаля. Можна було подумати, що він спав, відкинувшись на спинку дивана. Проте, він не спав, і вусатий іберієць уже кілька разів помічав, як, гостро поглядаючи, худорлявий вивчав крадькома своїх супутників. Червонолиций іберієць знов позіхнув удавано байдужо. Але тут таки, немов умощуючись зручніше, він трохи повернувся до худорлявого сусіда тим боком, де на лацкані піджака був пришпилений великий фалангістський значок. З задоволенням він помітив, що погляд худорлявого чоловіка враз спинився на невловиму мить на значку і потім знов сховався під спущеними повіками. Але тепер вусатий іберієць почував себе значно легше, безпечніше.
Юнак усе ще дивився у вікно. Недбалим рухом він закрив книжку. Червонолиций іберієць скоса поглянув на обкладинку і з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кілька хвилин. Нарешті юнак відвернувся від вікна. Він знову розгорнув книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусіда:
— Молодий чоловік читає Бласко Ібаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжній іспанський письменник. Звісно, не можна рекомендувати читати всі його твори, але взагалі... ах, Ібаньєс! Яка фантазія, яка мова!..
Юнак ледве помітно посміхнувся, але промовчав. Іберієць не вгавав; видно він дуже занудився і йому кортіло поговорити.
— Молодий чоловік їде до Франції?
— Так, — коротко відповів юнак.
— До самого Марселя?
— Навіть далі. Аж за Німеччину.
— О, так далеко ? Але ж там Радянський Союз, більшовики...
Червонолиций іберієць здивовано підвів брови. Весела іскорка майнула в очах юнака. Байдуже дивлячись у вікно, в темному склі якого ясно було видно відбиток здивованого обличчя іберійця, він сказав:
— Саме туди я й їду. До Москви.
— О-о!.. — почув він вражений вигук іберійця.
Не повертаючись, юнак бачив у вікні, як іберієць сплеснув руками і злякано подивився в бік худорлявого чоловіка в широкому пальто. Але той сидів так само нерухомо, мов спав. Червонолиций іберієць запитав тоді зовсім недовірливо:
— Е... молодий чоловік іберієць, чи не так?
— Не зовсім, — відповів юнак. Він повільно відвернувся од вікна, подивився прямо в обличчя враженого сусіда і спокійно додав: — Росіянин.
Обличчя вусатого іберійця почервоніло ще більше, потім зблідло. Він оторопіло дивився на юнака, який не міг уже стримувати далі посмішку. Тоді іберієць ще раз боязко зиркнув убік, де сидів мовчазний чоловік у широкому пальто, кашлянув і рішуче взявся знову за свою газету. Більше він уже не підводив очей, мов остаточно заглибившись у читання.
А серце Олеся співало. Нарешті, нарешті все це закінчилося! Позаду — роки перебування у фалангістському полоні, важка праця в концентраційному таборі, знущання жандармів... Все, все позаду!
Подумати тільки, як він страждав, коли в списку першої партії його товаришів, що відправлялися на батьківщину, не знайшлося його прізвища! Олесь радів за друзів, яким пощастило виїхати, щиро радів. Але як сумно було думати, що він мусить ще залишатися тут, у фалангістському полоні! Потім відправлялася ще одна партія... і знов у ній не було Олеся...
Нарешті поїхали всі товариші. Олесь залишився сам. Чому так трапилось, не знав ніхто. Казали, що прізвище його переплутали з якимсь іншим, з прізвищем людини, яка давно вже виїхала на батьківщину. І тепер треба було доводити, що Олесь дійсно має прізвище Гайдуков, що його мусили давно вже звільнити, що все це — чиясь злочинна помилка...
Але все на світі має своє закінчення. Після багатьох перевірок, після доброго десятку допитів, Олеся таки звільнили. Йому видали транзитне посвідчення на переїзд до Франції. Там він мусить звернутися до радянського представництва — і воно видасть йому потрібні документи, допоможе дістатися до далекої рідної батьківщини.
Старший жандарм, який видавав посвідчення, попередив Олеся:
— Документ дійсний три доби. Якщо за три доби ви не залишите Іберії — вас заарештують, як державного злочинця.
О, Олеся на треба підганяти. Того ж таки вечора він уже сидів у поїзді, який мчав на схід, на схід, на схід...
Кінець полону, кінець неволі, в яку він потрапив юнгою, разом з усією командою теплоплава «Комсомолія», аж три роки тому. Звісно, нема лиха без добра: за ці роки Олесь так добре навчився іберійської мови, що ніхто з його співбесідників-іберійців і вірити не хотів, що Олесь не природний іберієць. Так було спочатку й тут, у вагоні.
За вікном майнули вогні. Якась станція мабуть, чималенька, якщо зважати на кількість вогнів. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотіли стрілки, невеличкий міст майнув освітленим залізним перепльотом ферм, і знов темрява. Товстий іберієць куняв у своєму кутку. Худорлявий чоловік, здавалося, спав. Проте ні: Олесь помітив знов, як той крадькома поглядає в його бік, Ну й хай собі! Він давно вже зрозумів, що то детектив. Але три доби ще не минули, йому нема до чого причепитись...
Юнак устав, сперся руками на підвіконня, торкнувся лобом скла. За вікном ніч, нічого не видно. А поїзд мчить, мчить...
І раптом Олесь відчув, як щось міцно штовхнуло його вбік. Сигнальний ліхтарик за вікном стрибнув униз, потім угору. Страшенне гуркотіння, скрегіт металу обірвали розмірений до того гуркіт поїзда. З пронизливим дзеленчанням вилетіло з вікна скло. Олесь не встиг нічого зрозуміти, як якась неймовірна, непереборна сила штовхнула його знов до вікна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще поштовх... зляканий вигук вусатого іберійця, — це було останнє, що виразно чув Олесь.
Далі все змішалося. Щось ударило Олеся по голові, гострий біль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава... звідки трава? Ще удар, і знов гуркіт, крики, що переплелися в невиразному гудінні. Звідкись вистрибнув яскравий вогонь, десь мов вибух прогримів...
Олесь котився вниз з насипу, непритомний. Висока м’яка трава під насипом покірно прийняла його безживне тіло. Тепер він не чув нічого, не бачив нічого. Він не чув страшного гуркоту і скреготу, з яким переверталися вагони швидкого поїзда; він не бачив, як котилися вони з насипу. На щастя юнака, вони котилися з другого боку насипу.
Потім усі ці звуки зникли. Стало майже тихо. Тільки звідкись доходив стогін, з того боку насипу лунали крики.
Минали хвилини. Раптом зверху, з насипу, майже скотилася чиясь темна постать. Вона спинилася внизу, підвелась. Яскравий промінь електричного ліхтарика прорізав темряву. Він сковзнув по траві, мов зачепився за нерухоме тіло Олеся. Обережно темна постать наблизилась до юнака. Ліхтарик яскравіше освітив його тіло, обличчя, кров на розбитому чолі. Людина, що підійшла, задоволено хмикнула. Вона щільніше загорнулася в широке пальто і присіла біля Олеся, загасивши ліхтарик. І знову стало тихо.
Минуло ще кілька хвилин. Дві постаті під насипом залишалися нерухомими. Раптом темна постать у широкому пальто рвучко підвелась. Здаля показалися яскраві фари автомобіля. Він мчав по дорозі, яка в цьому місці наближалась до насипу. Чоловік, що стояв, підняв руку. Спалахнув ліхтарик.
Автомобіль швидко наближався. В темряві його не було видно, здавалося, що наближаються самі сліпучі фари. Проте, ось м’яко зашаруділи шини: автомобіль загальмував. Чоловік на дорозі чекав.
З автомобіля вийшло двоє, вони наблизились до чоловіка. Один високий, огрядний, в синьому комбінезоні механіка, підійшов ближче. Другий, менший на зріст, в шкіряній куртці, залишився трохи осторонь.
— Що трапилося? — спитав механік, пильно вдивляючись в обличчя чоловіка в широкому пальто.
— Залізнична катастрофа, — коротко відповів той. — Поранило людину, — бачите? Ви візьмете його й мене в машину і відвезете до поліції. Негайно!
***
1959 г.
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ
ЗАГАДОЧНЫЙ АВТОМОБИЛЬ
ГЛАВА ПЕРВАЯ
1. Железнодорожная катастрофа
Скорый поезд Торенсия–Корсехона–Веракрус мчался полным ходом. С тяжелым грохотом он пролетал над стрелками и перекрестками рельсов. Здания станций едва успев мигнуть зелеными и красными огоньками, сразу исчезали в ночной темноте. А поезд мчался все дальше и дальше, оставляя за собой длинный золотой хвост из подвижных неспокойных искр. Они угасали не сразу, а долго кружились в воздухе и только потом медленно опускались на темную землю, как крохотные яркие звездочки.
В купе одного из вагонов сидело трое мужчин.
Кругленький усатый ибериец с большим животом и красным лицом уже в четвертый раз перелистывавший наскучившие страницы вечерней газеты, лениво зевнул и еще раз посмотрел на своих соседей. Невысокий стройный юноша, сидевший напротив него, задумчиво смотрел в окно. Время от времени, когда за темным окном пролетали огоньки сигнальных фонарей, юноша внимательно присматривался и затем прикрывал глаза. Развернутая книга лежала на его коленях.
Второй сосед, худощавый человек в широком зеленом пальто, неподвижно сидел чуть в стороне. Можно было подумать, что он уснул, откинувшись на спинку дивана. Однако он не спал, и усатый ибериец уже несколько раз замечал, что худощавый украдкой изучает своих спутников.
Краснолицый ибериец зевнул, на этот раз притворно, равнодушно. Но тут же, словно устраиваясь удобнее, он слегка повернулся к худощавому соседу той стороной, где на лацкане его пиджака был приколот большой позолоченный фалангистский значок. С удовольствием он заметил, как быстрый взгляд худощавого мужчины на мгновение остановился на блестящем значке – и снова спрятался под веками. И теперь усатый ибериец чувствовал себя значительно легче, безопаснее.
Юноша все еще смотрел в окно. Небрежным движением он закрыл книгу в красочной обложке. Краснолицый ибериец покосился на обложку и с удовольствием пригладил усы. Прошло еще несколько минут. Наконец юноша отвернулся от окна. Он взялся было за книгу, но остановился, услышав голос кругленького соседа:
— Молодой человек читает Бласко Ибаньеса? Очень, очень похвально! Настоящий большой писатель. Конечно, нельзя было бы рекомендовать читать все его произведения, особенно – ранние. Но вообще… ах, Ибаньес! Какая неисчерпаемая фантазия, какая блестящая, сочная речь!
Юноша едва заметно улыбнулся, но промолчал. А ибериец не унимался; видимо, ему было скучно, и поэтому хотелось с кем‑то поговорить.
— Молодой человек далеко едет?
— Да, – коротко ответил юноша.
— До самого Веракруса?
— Даже дальше. За море. Поплыву на теплоходе «Россия»…
— И куда же? Ведь это советский теплоход, да? Не в Советский ли Союз, не к большевикам ли собирается молодой человек?
Краснолицый ибериец иронически, хотя и немного удивленно, поднял брови.
Веселая искорка мелькнула в глазах юноши. Подчеркнуто равнодушно глядя в окно, в темном стекле которого было ясно видно отражение удивленного лица иберийца, он сказал:
— Именно туда я и еду. В Москву.
— О–о!.. – Услышал он восклицание крайне пораженного иберийца. Не поворачиваясь, юноша видел в окне, как его собеседник всплеснул руками и испуганно оглянулся в сторону худощавого мужчины в широком пальто. Но тот сидел, как и раньше, неподвижно и будто спал. Во всяком случае ничто не говорило, что он слышал этот невероятно дерзкий с точки зрения каждого жителя фалангистской Иберии ответ юноши. Краснолицый пассажир недоверчиво перевел взгляд на своего странного собеседника. Колеблясь, он спросил еще:
— Э… молодой человек ибериец, не так ли?
— Не совсем, – ответил юноша. Он медленно отвернулся от окна, посмотрел прямо в лицо озадаченного соседа и спокойно добавил: – русский.
Лицо усатого иберийца покраснело еще больше, потом вдруг побледнело. Он оторопело смотрел на юношу, который уже не мог сдерживать дальше улыбку. Тогда ибериец еще раз робко посмотрел в сторону, где все так же неподвижно сидел молчаливый человек в широком пальто, кашлянул и решительно взялся снова за газету. Больше он уже не поднимал глаз, не спрашивал ни о чем, делая вид, что углубился в чтение. Как знать, может, этот странный юноша – сумасшедший?.. Ну, в конце концов, это его дело; нельзя порядочному человеку компрометировать себя разговором с таким человеком, – разговором, за который можно поплатиться если не тюрьмой, то по крайней мере весьма неприятными допросами в полиции… Лучше держаться в стороне, подальше от греха!..
А сердце Олеся пело. Наконец, наконец все это заканчивается! Позади годы пребывания в фалангистском плену, тяжелый труд в концентрационном лагере, издевательства жандармов… Все, все позади!
Подумать только, как он страдал, когда в списке первой партии товарищей, возвращавшихся на Родину, не нашел своей фамилии! Да, Олесь искренне радовался за друзей, которым удалось вырваться из лагеря, из фалангистской Иберии, радовался от всей души. Но как грустно было думать, что сам он должен еще оставаться здесь, в плену… Юноша не терял надежды, что наступит и его время, он твердо знал, что родная страна помнит о нем, как и о других своих сыновьях, которых судьба забросила в когти фалангистов, и не забудет, не бросит его. Однако – когда же, когда?.. Потом отъезжала еще одна партия… и в ней тоже не было Олеся…
Наконец уехали все его товарищи. Олесь остался один. Почему так случилось, не знал ни он, ни кто‑либо другой. Говорили, что его фамилию перепутали с какой‑то другой фамилией, с фамилией человека, давно уже уехавшего на Родину. И теперь надо было доказывать, что у Олеся действительно фамилия Гайдуков, что его должны давно уже освободить, что все это – чья‑то преступная ошибка… Попробуй, докажи это людям, которые и без того непримиримо враждебно смотрят на тебя только потому, что ты русский, что ты советский человек!
Но всему на свете приходит конец. После бесконечных проверок и доброго десятка предвзятых допросов жандармерия вынуждена была все‑таки освободить Олеся. Ему выдали транзитное удостоверение для переезда в морской порт Веракруса – драгоценный листок, лежащий сейчас в бумажнике в кармане юноши. В Веракрусе он должен обратиться в агентство английской пароходной компании, чтобы его переправили в другой, уже не фалангистский порт на этом побережье, так договорились с агентством. А в том другом порту стоит, загружаясь, теплоход «Россия» – наш, советский теплоход! И тогда – все позади, откроется давно желанный путь на далекую Родину.
Чиновник жандармерии, выдававший транзитное удостоверение, холодно предупредил Олеся:
— Этот документ действителен трое суток. Если за этот срок вы не покинете пределы Иберии, вас арестуют как государственного преступника, нарушившего закон. И будут судить. Обращаю ваше внимание еще на одно важное обстоятельство: в этом случае вы подлежите наказанию в обычном порядке, независимо от подданства.
О, Олеся не надо было подгонять, предупреждение было полностью лишним! В тот же вечер он уже сидел в поезде, который мчался на восток, на восток, на восток…
Конец плену, конец неволе, в которую он попал юнгой вместе со всей командой теплохода «Комсомолия» три года назад. Ужасные три года, о которых лучше не вспоминать… Конечно, нет худа без добра: за эти три года Олесь хорошо изучил иберийский язык, и теперь никто из его здешних собеседников не мог и подумать, что Олесь не житель Иберии. Так, было поначалу и здесь, в вагоне, с этим краснолицым соседом, который, видимо, изрядно испугался, узнав, что его собеседник – русский.
Несчастный, забитый фалангистами человек! И разве можно его в чем‑то обвинять? Годы господства фалангистов в Иберии имели свои последствия. Люди боялись друг друга, потому что при наименьшем подозрении жандармы бросали их в тюрьмы и концентрационные лагеря. Да не надо было даже и подозрения, достаточно было просто опрометчивого слова, к которому мог придраться жандарм или тайный агент. А тут вдруг – публичная беседа с русским, который едет в Москву, столицу Советского Союза, о котором вообще и вспоминать запрещено… Бедняга сосед, как он, видимо, ругает себя за то, что неосторожно начал этот разговор!
***
В. Бурбан : Володимир Владко / вступне слово до видання 1990 р.
Антифашистське, антивоєнне спрямування мали й наступні твори В.Владка — “Аероторпеди повертають назад” (1934 р.) та “Сивий Капітан”.
Особливо драматично склалася доля “Сивого Капітана”. Його перший варіант письменник завершив напередодні Великої Вітчизняної війни, а скорочений текст у січні — вересні 1941 року опублікував у журналі “Піонерія”. Повністю роман мав вийти у “Дитвидаві” — нинішній “Веселці”. До випуску готувала його одна з одеських друкарень, але вже готова верстка загинула під час війни — разом з оригіналом… Цей роман, відновлений і грунтовно перероблений аж наприкінці 50-х років, розповідає про долю талановитого вченого в умовах фашистського режиму. Молодий інженер і дослідник Ернан Раміро, запроторений кривавою клікою в концентраційний табір, чудом уникає смерті і будь-що прагне помститися катам. І ось під час військового параду на центральній площі столиці з’являється дивовижний автомобіль “Люцифер”. “Світлоносець” — так розшифровує його назву талановитий винахідник. Чудо-автомобіль не боїться куль, могутнє силове поле навколо нього примушує заглохнути двигуни військової техніки. Він здатний підійматися в небо, поринати в морські глибини. Сивий Капітан виходить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. І не тільки тому, що він покладався лише на власні сили, не шукав підтримки серед народних мас. Приречена на поразку сама його філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей. Можливо, навіть підсвідомо, коли в нашій країні був у розпалі сталінський терор, В. Владко відтворює модель відчуження вождя від народу (“Капітан гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив…”). Одначе, прочитайте самі цю захоплюючу книжку…
***
В. Бурбан: Володимир Владко — останній «український Жюль Верн»? стаття 2001 р.
Антифашистське, антивоєнне спрямування мали й наступні твори В.Владка — «Аероторпеди повертають назад» та «Сивий капітан», у якому головний герой виходить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей. Можливо, навіть підсвідомо, коли в країні був у розпалі сталінський терор, В.Владко відтворює модель відчуження вождя від народу («Капітан гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий ! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив...»).